Оце й усе! Кінець всьому сьогодні!
Я в розпачі, неначе у безодні...
Душа не може болю пережити,
Не можу більше вірити й любити...
І вороття, здається, вже нема...
Враз голосочок рідний: “Мамо! Ма...!”
Рука дитяча притулилась тихо
І відступає невідступне лихо,
Хоч ще нестерпно боляче і важко
І серце б’ється ніби в клітці пташка
І сльози ще не можу зупинити...
Не хочеться?!
Ні! Я вже хочу жити!
І знову вчитись, вірити й любити,
Прощати й зло добром благословити,
Хоч ще душа в неспокої болить..
Бо так нам Бог велить!
І гріє душу істина оця,
Струмочком в серці оживає мрія:
Так хочеться, щоб не було кінця,
А був початок і жила надія!!!
1995р.
Комментарий автора: Це мій перший вірш на дорозі до Бога...
Левицька Галина,
Україна
Вірші й прозу писала з дитинства. У вирі життя і турбот моя квітка зів'яла, засохла... В 2003 році я зустріла Ісуса. Я дякую Богові, що Він не раз провів мене долиною смертною і дав нове життя. Дух Святий дає мені натхнення любити, радіти, писати...
Вийшла з друку моя перша книжечка з дитячими християнськими оповіданнями. Українською мовою. Повнокольорова. Замовити можна за тел. 0972665447 Моя сторінка в фейсбуці:
https://www.facebook.com/profile.php?id=100001665337155
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Публицистика : Человекоугодничество - это идолопоклонство - Николай Погребняк Почему верующие сейчас больше заботятся об угождении своему пастору, своему батюшке, чем об угождении Богу?
Почему сердца многих членов церкви исполнены страха и неуверенности? Почему церкви почти всех деноминаций спокойно воспринимают, когда их члены живут в различных грехах и жестко отвергают восстающих против греха (не просто говорящих, что грешить плохо, а реально требующих покончить с ним в церкви)?
И, как частность, откуда в церквях (особенно в Протестантских церквях) появилась такая жажда на "звезд"?
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
